Вітаю, співгромадяни – тепер в Україні варенику можна вклонитися не лише метафорично, як ми робили досі, а й цілком фізично. Двометровий монумент – «перший в Україні» - учора відкрили у Черкасах.
Вітаю черкащан із цим проривом; але читаючи новинні повідомлення про пам’ятник варенику та пов’язаний із його відкриттям конкурс на метання вареника в баскетбольний кошик і топіння його в сметані, я думала про те, наскільки це запізніло.
Перш за все, в моїй Полтаві вже є пам’ятник галушці: це високохудожній полумисок, повний вищезгаданого харчу, із якого апетитно стирчить ложка. Та й галушка не першопрохідець: у тій самій Полтаві уже є пам’ятник свині біля сільгоспакадемії, у Ромнах - їй же, за спасіння українського народу під час навали татарів, які не їли свинини; у Бердянську пам’ятник морському бичку (чомусь, правда, без келиха пива), у Ніжині – огірку, очевидно, ніжинському, а у Кременчуці –пам’ятник яйцю, тільки ніхто не може сказати, до чого він там і що ця округла фігура в сюрреалістичних черевиках означає.
Та й навіть якщо говорити ексклюзивно про вареник: у канадській провінції Альберта, місто Глендон, він уже є, причому це споруда із скла і металу заввишки як триповерховий будинок. Так що мрії черкащан потрапити до Книги рекордів Гіннеса разом зі своїм двометровим вареником навряд чи справдяться.
У тій же провінції, у місті Мундар, 11-метровою статуєю увічнено кільце української домашньої ковбаси (цей монумент уже зафіксовано в Гіннеса). У місті ж Вегревіль височить монструозна писанка.
Здається, щойно десь збирається достатня маса українців, хай то на батьківщині чи в Канаді, вони тут-таки вирішують помітити територію пам’ятником харчам у стилі кітч. Коли ж ми вже нажеремося?
Але я кажу, що пам’ятник варенику з’явився запізно, не тому, що він уже десь існує. Просто року Божого 2006-го час би вже був на інше.
Інші народи давно створили національні держави, поборолися за права жінок, євреїв, негрів, інвалідів, вибороли; оголосили багатокультурність, політкоректність, почали боротися з ними; пішли вперед і ведуть дискусії про новітні контроверсійні витвори мистецтва для громадських місць (такі як вагітна жінка із вроджено деформованими кінцівками на Трафальгарській площі в Лондоні, поруч із Нельсоном).
Українці ж іще досі мають потребу зробити те елементарне, дитяче, чого раніше було не можна. Ми тільки пробуємо захворіти на той кір, від якого ще на початку двадцятого століття почала виздоровлювати Європа.
Фізичний пам’ятник варенику мав би виникнути разом із перетворенням України на буржуазну демократію двісті років тому, але ні одного, ні іншого не сталося. Натомість виник пам’ятник словесний, під назвою Енеїда Котляревського. Коли полтавська інтелігенція протестувала проти встановлення галушкового полумиска на Івановій горі, одним із аргументів проти було те, що це місце освячене духовними батьками українства, зокрема Іваном Котляревським. (Мовляв, духовна цінність його твору полягає не в описах їжі, а в чомусь куди глибшому. Мушу розчарувати колег-інтелігентів: саме побутовими деталями Енеїда і цінна).
Але саме через Котляревського там постала галушка – і не через його рядок «Там з салом галушки лигали». Створивши свою бурлескно-травестійну версію «Енеїди» Вергілія, Петрович зробив три речі: започаткував українську літературну мову, зафіксував безцінну інформацію про реалії тогочасних українців і породив котляревщину, яка панує і в літературі, і в головах можновладців посьогодні.
Він у цьому, звісно, не винен. Геніальний примітивіст Котляревський був першим і на довгі роки єдиним українським письменником. Але в суспільстві, де жоден мистецький чи інтелектуальний процес не пройшов повного кола, єдиною безперервною традицією, дотримання якої могло не відправити на Колиму, виявився фольклор. І, до певної міри, мистецтво, розраховане на широкі (тобто недискримінуючі) народні маси.
Українські модерністи та неокласики загинули по тюрмах, шістдесятники більшістю або також померли, або з’їхали з глузду вже в незалежній Україні, сучасні літератори не знають, чи писати справжні твори, чи пургу «для мас», яку начебто буде виправдовувати те, що вона українською мовою. Аті, хто визначає подальшу долю країни, навіть під тортурами не могли б себе уявити в контексті сучасної світової культури. Вони відчувають себе українцями чи принаймні хохлами, але інакше, ніж через галушку, не можуть цього передати.
Я взагалі - тільки за: і за вареник, і за огірок, і за ковбасу із салом. З таким кічем прикольніше фоткатися, а після галушки полтавська влада, дай їй бозя здоровлячка, зробила наступний логічний крок і встановила пам’ятника народній піснярці Марусі Чурай. Хочеться, аби цей процес пішов далі, і щоб також були монументи (а не просто дошки) Симону Петлюрі, патріарху Мстиславу, актрисі Вірі Холодній. Але ще більше хочеться, аби галушка не витісняла культуру із черепних коробок отців міста і країни, а мирно з нею співіснувала. Звісно, заточений під вареник світогляд не переробиш. Але, може, діждемося колись уже того Вашингтона?
среда, 16.01.2008
главная |
в закладки |
